31 липня 2022 року, у День ВМФ Росії, президент Росії Володимир Путін у виступі під час параду на військово-морській базі Кронштадт оголосив про затвердження нової Морської доктрини Російської Федерації. Для повного розуміння її суті цю доктрину слід розглядати у значно ширшому, глобальному контексті, враховуючи історичну хронологію, загальний напрям зовнішньої політики Росії й вертикальну структуру влади російської держави.

Нова доктрина замінила попередній документ від 2015 року, який був опублікований після російської анексії Криму, і разюче відрізняється за змістом і тональністю. Прикметним є те, що нова версія має більш домінуючий соціально-економічний вимір.

Важливо аналізувати доктрину з погляду Росії, яка розуміє її як «документ стратегічного планування, що відображає сукупність офіційних поглядів на національну морську політику та морську діяльність Російської Федерації», а не надто зосереджуватися на «чомусь», що швидко перетворюється на здогадки. Суть нової доктрини полягає в донесенні російського національного інтересу так, як його концептуалізує російське керівництво.

Нова морська доктрина Росії. Що проґавив колективний Захід

Тотальна «гібридна війна» із Заходом і багатополярність

На макрорівні та через перспективу політики великої держави нова російська морська доктрина підтверджує, що Росія розглядає себе в прямій конфронтації із Заходом або в «тотальній гібридній війні з оклективним Заходом». Передбачається, що новий документ аналізуватиметься відповідно до Стратегії національної безпеки РФ до 2021 року, коли Росія заявила, що «ефективно протистоїть спробам зовнішнього тиску» і захищає свою «внутрішню єдність» й «суверенну державність».

У цій же Стратегії безпеки стверджується, що Росія бере на себе провідну роль у «формуванні нової архітектури, правил і принципів світового порядку».

У серпні 2022 року міністр оборони Росії генерал Сергій Шойгу виступив на відкритті Московської конференції з міжнародної безпеки. Серед інших важливих моментів, про які він висловився, один стосувався саме протистояння із Заходом: «Західний світопорядок поділяє світ на «демократичних партнерів» та «авторитарні режими, проти яких дозволені будь-які заходи впливу».

Зокрема, генерал Шойгу повторював загальне переконання Росії в тому, що «початок спеціальної військової операції в Україні ознаменував кінець однополярного світу». Це твердження узгоджується зі значно ширшим виміром російської зовнішньої політики, яка спрямована на послаблення впливу та влади США й перепланування механізмів безпеки для багатополярного світу.

Міністр Шойгу підкреслив, що Росія воює не лише з Україною, але й із Заходом: «В Україні російським військовим протистоять об’єднані сили Заходу, які контролюють керівництво цієї країни у гібридній війні проти Росії».

Нова російська морська доктрина відображає погляд, що глобальний порядок більше не є однополярним і що Росія перебуває у гібридній війні з «колективним Заходом», що робить вкрай важлививим аналіз цієї доктрини.

Перепланування кордонів на суші й на морі

Нещодавня зміна тональності як у виступах російських офіційних осіб, так і в офіційних документах очевидна: Російська Федерація вважає, що займається переплануванням кордонів як на суші, так і на морі.

Путін заявив: «Ми відкрито позначили кордони і зони національних інтересів Росії». Міжнародна спільнота знала або мала знати про це десятиліттями, оскільки російська тактика використання «сепаратистів» для переписування національних кордонів почалася в Республіці Молдова ще в 1992 році, коли підтримувані Росією «повстанці» почали війну з Кишиневом і молдавським народом. Це повторилося 2008 року під час російсько-грузинської війни та в 2014 році, коли Росія вперше вторглася в Україну.

Морська доктрина стосується всього цього, і всі посилання безпосередньо пов’язані з порядком, заснованим на морських правилах. У російському офіційному дискурсі та громадській думці панує переконання, що великі держави мають право змінювати кордони й мати зони впливу.

Гельсінкські угоди часто згадуються як основа для «розподілу сфер впливу між СССР і Сполученими Штатами з визнанням існуючих кордонів – як формальних (національних), так і неформальних (політичних)». Причому Російська Федерація начебто розглядалась як спадкоємиця сфер впливу СССР.

Двома головними «національними інтересами» Росії, переліченими в доктрині, є: незалежність, державна і територіальна цілісність Російської Федерації, недоторканність суверенітету країни, який поширюється на внутрішні морські води, територіальне море, їх дно і надра, а також на повітряний простір над ними і забезпечення суверенних прав та юрисдикції Російської Федерації у виключній економічній зоні й на континентальному шельфі.

Геополітичне розташування Російської Федерації та її роль у світовій політиці (російські еліти рішуче виступають за багатополярний порядок) тісно пов’язані з міжнародним морським правом. Зміни або оскарження кордонів на морі відбуваються повільно, і це безпосередньо загрожує цілісності морських режимів і договорів, включаючи UNCLOS.

Анексія Криму – найпоказовіший приклад. Незаконно захопивши українську територію, Росія змінила й морські кордони та створила нові вільні економічні зони (ВЕЗ) та територіальні води. Це безпосередньо стосується всіх регіонів, на які поширюється нова доктрина: від Арктики та її Північного морського шляху до Чорного моря та блокади Азова чи «текучих» ВЕЗ і територіальних вод РФ. Міжнародне право – це, по суті, те, що роблять з нього держави, і, претендуючи на Крим, Москва кинула виклик існуючій правовій базі.

Доктрина дуже конкретно визначає, які території Росія вважає зонами «життєвих інтересів». Наприклад, вона визначає пріоритет: «встановлення свого зовнішнього кордону відповідно до статті 76 Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 року». Депутат Держдуми Артур Чилінгаров у 2007 році красномовно синтезував суть згаданої «фіксації»: «Арктика — це Росія».

Пропозиція Росії щодо розширення континентального шельфу в Північному Льодовитому океані є ще одним прикладом «фіксації кордонів».

Згадка професора Чилінгарова про Арктику має ще більшу вагу через його широкі знання та досвід роботи в Арктиці. Артур Чилінгаров очолював кілька експедицій в Арктику і є спеціальним представником російського президента з питань міжнародного співробітництва в Арктиці та Антарктиці.

Вже відбулися численні події та інциденти, які завдали шкоди безпеці морських режимів, і є серйозні відкриті судові справи щодо зазначених порушень: Міжнародний суд ООН у Гаазі та Україна проти Росії (щодо Криму) (ріш.) [GC] – 20958/14 стосується анексії Криму та міста Севастополя; у Міжнародному трибуналі з морського права в Гамбурзі розглядається справа №26 щодо затримання трьох українських військово-морських кораблів Російською Федерацією; Міжнародний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті в Стокгольмі розглядає спір щодо прав прибережної держави в Чорному, Азовському морях і Керченській протоці. По суті, всі ці трибунали зараз обговорюють обґрунтовані скарги України проти вторгнення Росії на українську територію, територіальні води чи континентальний шельф.

Соціально-економічний фокус і «мобілізація»

У висвітленні нової морської доктрини західна преса зосередилася на згадках про НАТО й на абзаці, в якому Альянс, зокрема США, виділяється як головна загроза для Російської Федерації. Тим не менше, порівняно з документом 2015 року є численні й дуже значні зміни немілітаристського характеру. Зокрема, у доктрині 2022 року наголошується на соціально-економічній та науково-технологічній складових морської безпеки.

Впадає у вічі, що в доктрині 2022 року помітну увагу приділено морській діяльності, спрямованій на «забезпечення економічної незалежності та продовольчої безпеки Росії» для захисту російських національних інтересів. Важливу роль у новій доктрині відіграють порти та морська інфраструктура.

На базі російських морських портів планується створити нові транспортно-логістичні центри, здатні обслуговувати «весь обсяг морського експорту та імпорту РФ».

Крім того, у доктрині висловлюється занепокоєння через відсутність військово-морських баз, розташованих за межами Росії, а також через меншу кількість суден, як військових, так і комерційних, під державним прапором Росії. У доктрині встановлюються цілі щодо формування морських економічних центрів загальнодержавного та міжрегіонального призначення у так званих «зонах випереджаючого розвитку» (Крим, Чорноморсько-Кубанський й Азово-Донський регіони). Значна увага приділяється розвитку російського торгового і транспортного флоту, а також «невійськового і цивільного флоту». Доктрина заохочує збільшення кількості суден під російським прапором, але не дає жодних вказівок щодо того, як саме цього буде досягнуто.

Морська доктрина 2022 року надає особливого стратегічного значення розвитку морських трубопровідних систем для транспортування вуглеводнів, у тому числі видобутих на континентальному шельфі Російської Федерації. Це важлива зміна як з економічного погляду, так і з погляду морського права, враховуючи те, що кілька районів перебувають у міжнародному судовому процесі та незаконно захоплені. Порівняно з Морською доктриною 2015 року, розвиток морських трубопровідних систем виділено як самостійний функціональний напрям національної морської політики Російської Федерації. У цьому ж рейтингу за функціональними напрямками військово-морська діяльність посідає останнє (п'яте) місце. Енергетична інфраструктура в Федерації перебува

Джерело