Кореспондентка ТСН Світлана Березівська познайомилася із сім’єю Сироватків, яка доволі незвична, як для України. Пара наважилась всиновити дитину, та замість цього подарувала сімейне тепло одразу трьом синам.

Про свою історію, яку вони воліли не розповідати стороннім, все ж ексклюзивно поділились із Світланою. Про неї на сайті ТСН.ua

Вони уже давно мали стати батьками… Сім років шлюбу. Однієї ночі Надія чула новини про страшні обстріли в Красногорівці за 20 км від Донецька, саме там де був її чоловік. Вона зателефонувала йому в зону АТО без відповіді, а в голові пульсувала думка  -  шкода, що так і не стали батьками... Згадувала усі ті походи до лікарів,  невдале штучне запліднення і запитання від оточуючих: «Чого не виходить? Ви хворі?».

Називали мамою і татом всіх, хто їм усміхнеться: як сім'я АТОвця наважилась на всиновлення одразу трьох синів

Тієї ночі вона вже не могла заснути і раптом пролунав дзвінок з невідомого номера - не його… Тремтячими руками вона взяла телефон, закрила очі, похололо в серці. «Це кінець», - подумала тоді Надя, - мабуть, сам уже не може зателефонувати. «Боже збережи мені коханого, якщо Ти збережеш його на війні, я готова зберегти дитинство чужій дитині й усиновити». Це не була обітниця чи обіцянка -  просто відчай і просто прохання в небо і поклик душі.

На щастя, телефонували не з найстрашнішим новинами, набрав друг попросити, аби вплинула на Володимира, який без страху ризикував і кидався в найгарячіші місця боїв. Після тих запеклих обстрілів у 2015 року загинули  одразу кілька побратимів, які молодші за нього на 10 років, зовсім юні й ще не встигли стати батьками, теж як і він.

«В тебе достатньо часу переглянути своє життя і майбутнє, якщо ти повернешся живим-здоровим. Зрозуміти, що важливе і що цінне. Все матеріальне -  другорядне. Найважливіше - сім'я! Після чергових втрат – перше, друге, третє… не рахуєш. Коли в один момент гинуть знову молоді хлопці, які не мали  власних сімей, я зателефонував дружині,  що повертаємось і усиновлюємо», - розповідає про своє рішення Володимир Сироватко.

«В той момент можливо був страх, переляк. Потім виявилось, що він про це думає і теж телефонував, розповідав, що загинули побратими. І каже: «Давай, коли я повернуся, то ми будемо всиновлювати дитину, і от в цей момент, коли він це сказав, я зрозуміла, що він повернеться. З'являється відчуття того, що це не кінець нашого шляху», - пригадує Надія.

"А потім  з'явились діти!", - додає і сміється Надія.

Як і  більшість українців, які стоять в черзі на усиновлення, після війни вони рік чекали свою дитину - одну і до 3 років. Таких не бачили, одного ж дня Сироватки їхали в дитбудинок на Одещині глянути на одного хлопчика, гортали фото усіх, хто там перебував і очі зупинились на Артемі. Усіх інших, кого побачила Надія, і не згадає. А потім новина, що він не один, а їх троє рідних братиків… Це трохи ошелешило Надію, але не Володимира. Йому ідея стати батьком одразу трьох синів припала до душі одразу і самі хлопці засіли міцно в серці. Вони довго не думали, а почали збирати документи аби їх забрати.

Сироватки прочитали багато книжок, і здавалось були готові до складних після дитячого будинку дітей. Травмованих двома дорослими родинами і насильством. Але підготуватись до труднощів адаптації після інтернату, кажуть, неможливо. Надто до нерозуміння оточенні.

Надія лише тепер зрозуміла, що "теоретично всі навколо усиновлення підтримують, а потім, коли приводиш додому дітей і вони починають дерти шпалери, битись головою об підлогу, матюкатись"… А  Володимир додає: " діти незручні.. Вони не будуть слухати вас, у них немає авторитетів, слово «бабуся» для них порожній звук. Їм байдуже, глибоко байдуже, процес зріднення, він довготривалий».

Хлопчиків, яким було 3, 4 і 5 років – сильно відставали у розвитку. Вони погано говорили і Володимир не розумів їхньої мови перші місяці. Надія навчилась швидше відчувати дітей і нині каже, це у матері на рівні інтуїції.

Діти не могли наїстись, вони їли усе і їжа всюди:  була під ковдрою, під подушкою, в шкарпетках. Діти не вміли спати на м’ягких ліжках, вони лягали просто на підлогу. Діти не знали, що таке виделка. На вулиці втримати їх разом на прогулянці було нереально, вони відволікались і бігали світ за очі, називаючи мамою і татом кожного дорослого, що їм усміхнувся. Діти не розуміли, що так власні речі, усе було спільне. Відчуття, що вони рідні брати теж не було, більше схожі на звірят, які боролись за виживання щодня і братик був для них суперником…

Хоча під час першої ж зустрічі діти прибігали до них обніматись і раділи, що нарешті є хтось, хто їм мама і тато. Однак навіть досі, а це 5 років потому, бояться повірити, що їх не повернуть назад.

Це нині батьки, чи не вперше, наважились говорити відверто про це таінство. У себе у Вінниці родина організовує недільні розмови із такими ж названими батьками. Сироватки, як ніхто знають, як важливо чути такі ж історії для тих, хто наважиться повторити цей шлях. У найгірші часи розгубленості їм допомогла саме розмова із прийомною мамою, яка поділилась схожими проблемами і порадами. У перші дні адаптації важливо чути, що ви не одні і подібний шлях проходять майже всі названі батьки.

І це нині вони можуть гуляти парком разом, ходити на майданчик і не загубити дітей, бо тепер вони знають, хто їх мама і тато, і завжди повертаються.

Батьки згадують момент, коли вперше відчули, що діти забули про своє інтернатне минуле і почали бути дітьми звичайними  - це коли  вперше відмовились від їжі, і це було лише недавно. Раніше наїдались донесхочу і все підряд, тепер з'явилось щось неулюблене і улюблене.

Артем, Максим та Микола  - уже школярі. Але вони щоразу, за кожної нагоди горнуться до батьків, щоб набутись ще маленькими і відчувати материнську любов і батьківську турботу, ту якої не було в дитинстві.

Зараз родина ветерана АТО Сироватки не уявляють,  як жити, коли  цих трьох малих немає. Коли вони у бабусі, то вдома занадто тихо і вони ходять квартирою і чекають, що хтось підбіжить.

Нині вони розуміють, що усе пережите позаду вартувало того, щоб отримати сім’ю із трьома чудовими синами. 

Джерело